Спогади

 

 

На цій сторінці починаємо друкувати спогади односельчан, які народились в с. Лука, або мешкали в селі в ті чи інші часи. Матеріали будуть подаватися по мірі їх надходження.

Далі буде…

 

 

  Ян Махнік

 

 

         Ян Махнік народився в 1930 р. в с. Лука, де жив разом з батьками до 1939 р. Я.Махнік – видатний польський археолог, професор. Автор більше ніж   100 наукових публікацій. У складі українсько-польської археологічної експедиції проводив  розкопки в Калуському р-ні, зокрема, біля с. Цвітова.

Ян Махнік

 

В 2014 році на польській мові, вийшла друком його книжка “Між поколіннями”, де він  згадує про своє дитинство в Луці. Книжка видана у вигляді інтерв’ю з Маженою Возни. Розділ книги про дитячі роки  Я.Махніка подаємо на цій сторінці.

                                            Розділ I

Мажена Возни:Пане професор, як видно з Вашої метрики, народились Ви в с. Лука в 1930 р., але запис в метриці не до кінця передає все, як це  було насправді?

Професор Ян Махнік: Ну що маю Вам сказати… Народився я, як видно з метрики, 20 вересня 1930 року в Луці, Калуського повіту, але фактично місце народження було в Станіславі, в лікарні, яка знаходилась в  стародавньому палаці Потоцьких. Моя мама завчасно відчула, що потрібно швидко щось робити і мій батько відвіз її до Станіслава потягом зі ст. Букачівці і там появився на світ семимісячний хлопчик. Народився я таким маленьким, що можна було тримати мене на долоні і ніхто не давав ніяких гарантій, що буду жити більше ніж один день. Тим часом, як видно, вибув я з тої лікарні живий. В метриці, яку видали  в римо-католицькій парафії в Войнилові, записали, що народився я в с. Лука. Войнилів – невеличке  містечко, розташоване на березі річки Сівка в 12 км. від Луки. І так було… Мої батьки працювали вчителями в невеличкому селі і жили серед української громади.

      Жили в Луці і декілька польських родин, в значній степені асимільованих , змішаних  з українцями. Мали польські прізвища і були в них польські коріння. Належали до них: Камінські, Кіндзерські, Левицькі, Бучцькі.  Напевно, що деякі з тих родин поселились в Луці з давніх часів, можливо ще до першого розділу Речі Посполитої, чи в роки австрійської колонізації. Тільки один Кобялка – колишній польський військовий і учасник Першої світової війни – отримав помешкання  від пана Прека, відомого завзятого мисливця. Дружина Прека була по національності чешка. Пан Прек помер в Луці, ще за моєї пам’яті, коли мені було  5 років. Пам’ятаю похорони пана Прека на місцевому цвинтарі, де росли  високі  ялини та сосни, які будили в мені страх. Потім в панськім маєтку газдувала сама пані Прек, як я вже згадував,чешка по національності. Разом з нею жила її  сестра з чоловіком.  Пані Прек була добродушною людиною і на відміну від свого чоловіка, який був справедливим, але  своїх оцінках  був різким, безапеляційним і тримав дистанцію з мешканцями села. Вона  часто приходила в село, спілкувалася з людьми, надавала допомогу в разі потреби, що потім вберегло її від висилки в Сибір. Коли  у вересні 1939 року прийшла Радянська  влада, місцеві люди взяли її до себе, сховали  і таким чином вберегли від висилки. Пізніше пані Прек виїхала до Львова і там якийсь час замешкала. Можливо їй вдалося виїхати до Польщі, або до Чехії – того не знаю. 

Мажена Возни: Чи може пам’ятаєте з тих часів, якісь особливі випадки?   

Професор Ян Махнік: До  пяти років свого життя, практично нічого не пам’ятаю. Жили ми в будинку польської родини, у Бучкових. Він працював в панському маєтку, був камердинером та мав  у стосунках досить високе положення.

В мурованому будинку Бучкових, який зберігся до теперішнього часу, мої батьки винаймали тільки одне приміщення. Пам’ятаю, що мій батько служив у війську підхорунжим, а потім підпоручиком кавалерії на літніх військових навчаннях і коли він приїздив до дому, то завжди мені щось привозив. Один раз він привіз мені маленький іграшковий червоний автомобіль, який заводився ключиком і я пускав його по землі. Другий раз тато привіз шоколад, але  він  виявився запліснявілий   і прийшлось його викинути. Пам’ятаю, як тато, будучи на маневрах в Заліщиках,  прислав нам звідти коробку черешень, де кожна черешня була завернута в м’який папірець. Посилка була відправлена поштою і досить швидко ті черешні вже були в нас на столі.

       Пам’ятаю також, ще коли ми мешкали у Бучкових,  до сусідів приїхала якась молода панєнка і я з нею  відчайдушно сперечався і хотів себе показати перед нею, що багато чого знаю.  Одного разу бачив, як в село приїхав автомобіль, був то кабріолет і ми з хлопцями на нього заскакували,  з дозволу шофера. Другий раз бачив в селі автомобіль  може десь в 1938 р.

     В ті часи в  селі при школі  організовувались дитячі гуртки, для того, щоб у вільний час діти могли додатково займатись. Гуртки ці організовувались для сільських дітей, не мало значення – для польських чи українських. Майже весь час сільські діти були чимось зайняті, хтось пас гусей інші пасли  худобу , але й був в них вільний час.  Крім гурткових занять діти могли поснідати в школі , хоч кухні там не було, але знаю, що давали канапки  і каву з цикорію.  Цикорій був у вигляді кубиків запресованих з цукром. Я ті кубики дуже любив.  В  гуртках діти робили вистави. Наприклад, в одній виставі я зображав повний місяць на небі- виходив на сцену, де стояв деякий час нерухомо, а потім повільно зникав зі сцени, показуючи , що закінчилась ніч. На голові в мене був такий помаранчевий капелюх, короткі штани бурячкові і то мене дуже тішило. Буле також інші вистави, які я сам організовував в стодолі. Пам’ятаю, що старанно підмітали в стодолі і там щось ми показували.

Мажена Возни:Ви пам’ятаєте довоєнний Львів?

 

Професор Ян Махнік:Через Львів ми проїжджали також під час відпустки, вирушаючи в серпні (після повернення батька з військових маневрів) до родини під Санок і Кросно (нині Польша). Одного разу теж, але було це вже після 1935 року, батьки взяли мене за покупками до Львова. Ми жили тоді на четвертому поверсі в якомусь готелі. І до сьогодні я чую цей характерний шум копит об львівську бруківку і такі вже, швидкісні безшумні,  уточені кола доріг, названих там фіакрами. Львів справив на мене величезне враження, не тільки тому, що був великим містом і найближчими нашими містечками були Войнилів і Букачівці, максимум з кількома одноповерховими будиночками без електрики, а тут вже бачив, чотирьох-, п’ятиповерхові житлові будинки.Крім того, запам’яталось рекламне освітлення  перед війною у Львові,  оголошення світилися вночі високо над дахами, немов-би розташовані на небі, тільки самі гострі субтитри. Все це було зрозуміло, так добре освітлені, що можна було читати книгу і насправді, я бачив людей, що сидять у скверах вночі і читають газети або книги, як і вдень. На маленького хлопчика з глухого східногалицького села справляло це неймовірне враження. Ну і сам львівський вокзал, тому що іноді треба було пересідати. Вночі йшли до якогось з ресторанів, згідно з класом власного залізничного квитка, дуже елегантного.Були літні канікули, офіцери з шаблями  і також військові  у коротких штанях, що дуже  дратували мене ці їхні короткі штанці, тому що я був вихований в селі, а там хлопець, з тих пір як вже носить штани, то вони довгі, як у дорослих чоловіків, а тут майже всі чоловіки з голими, волохатими литками і ще з ножиком, тобто з фінкою на поясі – це мене трохи смішило.

 

Мажена Возни:Але Пан також як молодий хлопець повинен був налаштуватися до цієї моди.

Професор Ян Махнік:Так, пам’ятаю, що я був надзвичайно збентежений, коли в один прекрасний липневий день, граючись у дворі, немов малий п’яти – або шестирічний хлопчик, був узятий на прогулянку двома дорослими панночками з двору, які проводили там відпустку. Посадили мене між собою, ну а в мене були голі литки з одного і з іншого боку, я почував себе дуже ніяково, так само, як і тоді, коли на перше причастя мене було одягнуто у відповідний на таку подію “костюмчик” з короткими штанцями (фото 19), ногами і з такою ж шаблею в руці і гвинтівкою завішеною через спину, природно, в бриджах (штанах) і в чоботях з холявами без острог.

 

Мажена Возни:Ви, як малий хлопчик запам’ятали  які-небудь важливі події у Вашому селі?

Професор Ян Махнік: З тих часів пам’ятаю одну таку подію. Було це перед 1935 роком, коли ми жили ще у Бучкових. Одного разу нашою дорогою їхав військовий мотоцикл з коляскою. У колясці сидів якийсь капітан, і мотоциклом керував молодий солдат. На східній околиці села є такий різкий поворот, а біля нього стояв тоді дерев’яний хрест. І у них був там випадок – офіцер випав коляски і вдарився у цей хрест або слуп і поранив дуже сильно голову аж до крові. Я пам’ятаю, як його перенесли в медпункт поламаного, закривавленого до нашого помешкання. Моя мама   коли вона була в Росії,  вивчала медицину, і потім всю війну була санітаркою у військових госпіталях, так що відразу його оглянула. Потім якось, за посередництвом  панського двору, було дано знати до військової частини і пораненого забрали. В селі не було телефону.

Одного разу рознеслася по селу звістка, що по дорозі йде випускник. Так от, йде дорогою випускник! Лука – це, в принципі, вулиця з кількома частинами, і ми всі вискочили, щоб подивитися на цього випускника, я також. Це було в ті роки в селі, не тільки українському, рідкістю, що такий випускник йде собі по дорозі. Очевидно, це був кінець червня, я пам’ятаю, що була неможлива спека, а тут, по дорозі від церкви йде молодий чоловік у капелюсі, в краватці, в піджаку, а через плече має перекинутий наплічник як неодмінний елемент подорожі зрілого мужчини. В іншій руці він тримав ціпок. Він повинен був мати вісімнадцять років, але видавав себе за дорослого. Так собі того часу уявляли, що розрив зі шкільним віком проявляється в покупці капелюха та ціпка. Іншим разом, раптом хтось сказав, що йде Француз. З однієї частини села йшов повз школу через сусідні з нею пасовища, звичайно, це був місцевий Русин, але, очевидно, працював у Франції і приїхав у відпустку до своєї сім’ї в Луці. І всі знову дивилися, як цей Француз виглядає, тому що відрізнявся – він був у костюмі або в якомусь західноєвропейському одязі.Нарешті, я повинен також сказати, що величезне враження на мене справило прихід в село циганів. Цигани час від часу проходили дорогою, яка веде через наше село. Звичайно, цигани зупинялися усім табором. Два або три вози зупинилися біля Луки, над Дністром, де були пасовища, і такі ями, з яких брали пісок або глину для потреб будівництва, і там також закопували різних мертвих тварин. Це були, звичайно, місця, оповиті таємницею, недалеко від річки, затоплені під час повені. Вони розбили там табір, після чого вирушили в село. Йшли чоловіки та жінки. Групами. Чудово це пам’ятаю. В селі піднявся великий шум, закривались карники, кури заганялись до господарки, або десь там, в якийсь двір, щоб їх не було видно і не були легкою здобиччю для циганів. Але очікування цих циганів, це не було так, нібито вони були злочинцями. Вони приходили в село, чоловіки мали з собою металеві вироби, якісь сковорідки, тому що вони були чудовими ковалями. У них були різні металеві предмети на продаж, також підкови, хоча в селі були дві кузні – одна панська, друга сільська. Циганки ворожили та, звичайно, місцеві русинські жінки виходили й давали собі ворожити, не безкоштовно, тільки за яйця, і такі незначні речі, які передавали тим циганам. Місцеві люди ховали курей, гусей і качок. Треба було тоді бути обережним.Вони стояли табором не дуже довго, лише кілька днів, може, тому що проїжджали декілька сіл. Це був свого роду симбіоз між місцевими жителями, місцевим населенням і кочуючими циганами, які були потрібні, але не входилося з ними в ближчі дружні відносини, тому що це було чужим елементом. Їх трохи боялися, було відомо, принаймні, так говорили, що вони крадуть коней.
Пам’ятаю також свято в селі, перед школою, на пасовиську, що належало панові Камінському. На цьому святі були бочки пива і були “гулянки, пустощі”. Приходила туди місцева молодь, і також з сусідніх сіл. Старші також йшли туди на пиво, столи були дерев’яні.Такі фестини, тобто народні забави, відбувалися час від часу, деякі, очевидно, організовувались місцевими українськими організаціями.А потім, після доволі багато випитого, сталася була велика бійка, але справжня бійка. Зі шкільного паркану виривали штахетини і ними один одного молотили. Ті штахетини були загострені зверху і з них стирчали цвяхи. Якось я запитав, через роки, коли я був у Луці, які це були битви, і з ким і т. д. Очевидно, з людьми, які приїхали з Букачівців, тобто з іншої місцевості, з іншого району, із-за Дністра. Можливо також і з сусідніх сіл. Тоді це справляло на мене враження, бо було небезпечно. Тоді, стало відомо, що чоловік вбив іншого чоловіка із-за ревнощів до жінки. Повинно було дійти до бійки і отримав ножем. Я був там, у цьому будинку маленьким хлопчиком, я бачив цю пригнічену дружину. Такі події пам’ятаються дуже довго. І ще я хотів би сказати, як якось я мав незабутнє відчуття, коли я пішов з батьками на Дністер. Там були рибальські будинки, був вечір, я бачив, як маленьку лампу в наметі і люди, які ремонтують човни. І це нагадало мені про козаків, які на човнах відпливли до Чорного моря. Я подумав собі: “то вони, ці Козаки, тут ремонтують ці човни”. Це були такі мої життєві епізоди з раннього дитинства. У мене ще багато інших, але ці я пам’ятаю найкраще.
Лука – це було село на кордоні двох районів та двох воєводств, віддалене від великих центрів, там нічого в принципі не відбувалося, але як щось ставалось, то всі про це знали і про то пам’ятали впродовж багато-багато років. Іноді це такі зовсім незначні епізоди, але для мене були важливими, і як виявляється, для них також.
Чи можете Ви розповісти, у чому полягали під час Вашого дитинства забави маленького хлопчика, вихованого в сільській місцевості, недалеко від Дністра, великої річки?
У пам’яті я зберіг дуже приємні походи з батьками на Дністер. Дністер робив на мене величезне враження, був широкою рікою, сьогодні він такий самий, має також численні острови. Мріяв потрапити на такий острів. Як Дністер піднявся, це було щось жахливе. Під час таких паводків ми перепливли на поромі в містечко Букачівці, що лежить на іншому боці Дністра, і це теж було великим досвідом. Крім того, розвагою, що діяла на мою уяву і на мої подальші історичні зацікавлення було наявність між Лукою і сусіднім селом Сівка Войнилівська оборонних валів сімнадцятого століття (фото 95). Тепер я дізнався від доктора Генріха Котарського, що в 1624 році гетьман Калиновський зробив засідку в цьому районі на татарські загони, які поверталися з чергової експедиції. Очікувалося їх переправи через Дністер, поблизу старого Мартинова. І з того часу могли з’явитися ці вали. Справляли враження, тому що це були вали в чистому полі, у формі чотирикутника, з ровами, що збереглися, а ми ще маленькі хлопчики часто туди ходили, тому що це було не так далеко від села і лопатками ми витягували з зовнішніх схилів цих валів свинцеві кульки від мушкетів. Вони були дуже потрібні, тому що всі в селі ловили рибу. Багато людей жило з риболовлі, а на навантаження сітки був потрібний свинець. Так само для вудок, бо щоб глибоко входити, потрібен був свинець. Ми збирали ці кульки і віддавали їх рибалкам. І ще у зв’язку з водою і з рибальством я собі пригадую своє перше спілкування в Войнилові, я був одягнений, наскільки пригадую, здається, вперше, в міський костюмчик (фото 19) (тому що з хлопцями переважно я звичайно ходив, навіть вирізав собі дірки, щоб моя мати мені робила латки – я не міг змиритися з тим, що у мене штани були без латок, а вони всі мали латки). Я ходив босоніж, як тільки вже давалось ходити без взуття, я повинен був мати на зиму черевики і штанці, а черевики повинні були мати підкови, а підковами я катався на льоду, боком (все, що мали і робили мої колеги, це і я повинен був мати), а тут я був одягнений по-іншому, і це жахливо мене бентежило. Тоді мене запитували, що я хочу отримати в зв’язку з першим причастям, але це було не так, як сьогодні, що він вибирає якісь великі подарунки причастя. Я завжди мріяв про якийсь човник, тому що повз школу протікав струмок, який впадав в Дністер, в ньому також ловили рибу, а жінки прали. І сьогодні я чую цей звук від руху пуголовків і ніби бачу випране і вибілене полотно, на траві, на схилах над потоком. Ну і на цьому потоці дуже хотів плавати на човні, і я отримав човна, але він був трохи замалий і похилений. Ймовірно, той, хто робив цей човен, думав, що я його буду тільки випускати на воду, а я хотів в ньому плавати. Під час свята першого причастя, коли наші сусіди, панове Ліщинські, вчителі з Сівки Войніловської були в школі з батьками, попивали чай і їли печиво, я забрав собі цей човен і вирушив на ній поплавати. Ну і, звичайно, я перевернувся, знищив, замулив цей гарний костюмчик..

Мажена Возни:Батьки Пана Професора були вчителями. Чи почали Ви навчання раніше, ніж однолітки?
Професор Ян Махнік: Так. У тридцять п’ятому або в тридцять шостому побудували в Луці школу на окремому полі пана Камінського, коваля і війта. Панський двір дав дерево на її будівництво. Пам’ятаю, втім, як маленьким хлопчиком я йшов з батьком в ліс, оглядати дерева, які повинні бути зрубані і з яких повинна бути побудована школа. Школа мала, звичайно, лише дві лекційні кімнати, класів було натомість чотири, об’єднані, і квартира батьків, напевно дві кімнати або одна кімната, кухня і ще одне незавершене приміщення. З іншого боку було два шкільних зали, а в одній з них книжкова шафа, в основному українськомовна. Я пам’ятаю першу книжечку, яку я прочитав українською мовою, маючи тоді років, мабуть, шість. Це була книга про Вирвидуба, така казка про героя, який був дуже великим силачем, і він використав свою силу для доброї справи. Я навчився української мови тому, що мої батьки, коли жили в цій школі, а я ще не був учнем, посилали мене на перебування до сусідів українців. І такий малюк, думаю, що в тридцять п’ятому, коли мої батьки переїхали в нову школу, всім цікавився. А українські господарі, щоб мене чимось зайняти, показували якісь календарі. Це не були настінні календарі, а тільки у вигляді книг, видані через різні українські асоціації, і там були різні історії, і звичайно, також картинки. З них я вчив ті букви, але найбільше я навчився, оглядаючи – може навіть і з жахом в перший момент – зображення святих, які висить в іконостасі на стіні. Вони були в кожній українській хаті, а на них виднілися написи, хто це. Ці підписи нагадували дитячі стільчики і такі дивні істоти, тому я запитав, що це означає, і почав їх складати і читати. Пам’ятаю, яке здивування я пробудив у своїх батьків, тому що не вмів ще читати по-польськи, коли ми приїхали до Войнилова, дванадцять кілометрів це було, і в цьому місті, як і в будь-якому в східній Галичині, були різні українські установи, між іншими відома, економічно дуже сильна компанія “Маслосоюз”, яка займалася не тільки виробництвом масла, як вказує її назва, але у неї теж різні кооперативи. І всупереч того, що це була Польща, то, звичайно, вивіски українських магазинів або особливо українських установ були українськими. Мої батьки були здивовані, що я прочитав “Маслосоюз” легко, без складів, хоча і не вмів читати по-польськи. От так я виріс трохи у цих українських сусідів. Потім через якийсь час доглядала за мною двоюрідна сестра моєї матері (фото 20), яка господарювала на нашій кухні, вона була глухоніма, так що насилу я її розумів, бувало іноді я її дражнив, як це хлопець, щось там собі після неї повторював, після її невиразних слів, але вона була для мене дуже добра. Мабуть, я її дуже любив. Ну, і теж раніше бо, мабуть, коли мені було шість років, восени в 1936 році батьки відправили мене в школу, щоб мати мене під рукою.

Професоре, чи пам’ятаєте вступ росіян у вересні 1939 року? Лука і околиці, як і значні території Речі Посполитої, опинилися під радянською окупацією. Яким чином та велика історія вплинула на Ваше життя?

Професор Ян Махнік.До того, як прийшла радянська хвиля, перед нашим селом, хоча воно не було при головній дорозі, а при бічному, зі Львова до Галича або зі Стрия до Галича – почали з’являтися біженці. То було дуже сумно. Моя мама помістила їх в класах, вони спали на поскладаних шкільних лавках. Вони мали зі собою якісь радіо і слухали погану інформацію про те, що німці тут, німці там, німці всюди. І вони йшли далі, в східному напрямку, на Заліщики. Прямуючи туди, не усвідомлювали, що ввійдуть більшовики. Котрогось дня – здається, то було 20 вересня – ми дізналися, що більшовики вже ввійшли. З’явився шум у селі, що росіяни вже є в сусідньому селі Сівці. Завжди була якась закамуфльована група української комуністичної партії (про що було відомо), заборонена не лише польським урядом, але незадовго до війни і Сталіна, вона була не надто небезпечною. Проте зараз оживилася. Напевно, ця група зініціювала будівництво тріумфальної брами біля школи на містку над потоком і в неї повстромлювала, звичайно ж, червоні і синьо-жовті хоругви. Деякі наївні патріоти-українці (які називали себе націоналістами) думали, що наближається Україна, а деякі – напевно, з таємної організації ОУН – почали навіть погрожувати моїй мамі, що вже закінчилася Польща, що вони з нами поквитаються. Погрожували їй особисто, незважаючи на те, що мама зробила для українців дуже багато, не мала жодних антиукраїнських фобій, а крім того, в її родини колись були українці. Один з поводирів такої маніфестації не був з Луки, а з якоїсь іншої місцевості. Мама закрила школу, до найбільшої сумки поклала найбільш потрібні речі, документи, гроші, навіть якесь старе посвідчення особи мого батька, відколи він ще не був офіцером, яке пізніше нас врятувало від вивезення на Сибір, і ми подалися до двору знайомих в Луці. Він знаходився за 2 км на пагорбі. З пані поміщицею Прековою ми жили добре, мій тато навіть вчив її шваґра чистити верхового коня. Ми втекли до того двору, це було після обіду, підвечірком. В ньому був світлий зал з оглядовою терасою, що виходила на долину Дністра і на село. Між селом і двором була лука, яка належала до двору, і на ній стояли копиці сіна з осіннього покосу. Ми сиділи з пані Прековою, її сестрою і шваґром на тій терасі, нам прислуговував лакей, ми пили каву або чай. Раптом ми побачили на луці кінних наїзників. То були перші радянські кавалеристи, які безцеремонно під’їжджали до кожної копиці і до якихось плахт збирали собі це сіно. І тоді в мене виник «патріотичний рефлекс», а саме в цьому залі, де ми сиділи, були підсвічники, мідні, гарні, напевно, в стилі Варшавського Князівства, з орлами, а орли ті були відкручені. Я звернув увагу старшим, що треба їх відкрутити, бо вони будуть спрофановані, що зрештою мало статися пізніше, але вже не на моїх очах. Всі визнали, що це дуже вдале зауваження, і це зразу ж було виконано. Ми переночували у дворі, а наступного дня моя мама подалася до Томашівців, кільканадцять кілометрів від Луки. Туди треба було йти через пагорби, на яких я зі своїми колегами – польськими та українськими – недавно проводили поверхневі археологічні дослідження. Томашівці були здебільшого польським селом, тільки їхній північно-східній край (так званий Томашівці Камінні) був заселений українцями. В Томашівцях жило подружжя Копцьових, багаті господарі, у яких моя мама жила як вчителька, працюючи в тій місцевості зразу ж після повернення з Росії, і яким пізніше щось позичала для розвитку їхнього господарства, тобто були вони в якійсь мірі боржниками моїх батьків. Вона хотіла бути в Томашівцях, бо то було польське село, і мама мала там знайому сім’ю з великим будинком. Не знала, що буде відбуватися в Луці у Радянському Союзі, так як мій тато був офіцером, а вона сама пам’ятала, що творилося зі сім’ями офіцерів у Росії під час революції. Але коли ми ще ночували ту одну ніч у дворі, у флігелі, стався напад на двір, зрештою тієї ночі сталися напади на всі довколишні двори. Ці напади були організовані радянською владою, бо не місцеві мешканці туди йшли, а якась голота з окраїн, навіть з Букачівців чи з Войнилова. Так правдоподібно «руками народу» хотілося вже на першому етапі розправитися з дворами. Під час нападу ми чули лише крики, біганину по коридорі, бо кімнати у флігелі, де ми ночували, розміщені були анфіладою. Незважаючи на впертий стукіт у двері, мама не відзивалася, не відкрила двері, а зранку за сніданком ми дізналися, що був напад. Він не був дуже грізним, лише щось позабирали. Мама вирішила зразу йти до Томашівців.

Чи допомогли вам тоді якісь українці? Адже з багатьма батьки пана були знайомі?

Професор Ян Махнік:По дорозі до Томашівців ми затрималися в сусідньому селі Довжці, де батьки близько товаришували з місцевим українським вчителем. Мама думала, що там ми знайдемо якийсь притулок і будемо ближче до свого дому і тієї скрині, яка була в ньому закопана. Тим часом вчитель відмовив нам в будь-якій допомозі, напевно, боячись чогось. Тому ми пішли через поля, було вже після обіду, а нам потрібно було пройти ще багато кілометрів. Для малого хлопця і для жінки з невеликим, але все ж багажем то був добрий шмат дороги. Мені здавалося, що ми йдемо і йдемо. І нарешті проходимо через поля, пам’ятаю таку сцену – поле під лісом (фото 94) і якась людина, моя мама каже: «Не будемо підходити», бо вже тоді існував антипольський настрій, це ще не було дуже небезпечно, як було пізніше, але вже були жертви серед поляків. І тією стежкою зайшли ми до Томашівців під вечір, але перш за все треба було перейти українську частину. Моя мама побачила старшого чоловіка, який сидів на призьбі і лущив горох або квасолю, привіталася і запитала українською, чи могли б ми напитися води. А він каже польською: «Заходьте, заходьте, я дам вам молока». Виявилося, що то була польська сім’я, одна з небагатьох, а, може, і єдина в тому селі. Нас запросили досередини. Мама пояснила, звідки вона, зрештою, її знали в Томашівцях, можливо, вона навіть вчила дітей цього господаря. Там ми також переночували на горищі, що стало для мене великою подією, бо я вперше ночував в такому місці, а зранку наступного дня ми пішли до центру Томашівців. Уявіть собі, що після кількадесяти років, коли ми проводили поверхневі дослідження в цій околиці в рамках спільної польсько-української експедиції, в котрих брали участь Малгожата Рибіцка і Анджей Релісяк (сьогодні професори UR) та доктор Войцех Пастеркєвіч (тоді докторант UR), а з української сторони Дмитро Павлів і Володимир Петегирич, то опинилися ми в тих полях, про котрі я згадував. Я попросив нашого водія, щоб він заїхав до Томашівців і під’їхав від того села щонайближче до території наших досліджень. Ми ж під вечір сходили з тих полів, бачачи здалека наш блакитний службовий автомобіль. Коли я дійшов до того автомобіля, зорієнтувався, що він стоїть на місці, де кількадесят років тому я ночував. Я побачив навіть те горище. Я так і стояв і думав над тим, нічого нікому не розповідаючи. В котрусь мить з одного будинку виходить старший чоловік, як виявилося, старший від мене, бачить авто зі Львова і питає мене, що ми тут робимо, а я кажу українською, що це археологічна експедиція, не додаючи, що польсько-українська. Прикинувшись наївним, питаю його лише, що трапилося з людьми, які жили в цьому будинку і були, здається, поляками, чи вони ще тут живуть? А він, трохи змінившись на обличчі, каже мені: «Пане, вони були зарізані». Дослівно він сказав: «їх зарізали». Хто? «То ви, пане, не знаєте? Наші». І я був вражений, зрештою, якщо наші, то означає, що і він міг бути серед них, бо він був на кілька років старшим за мене і, як молодий чоловік, міг брати в чомусь такому участь. А він мені тоді пояснив, що його тоді тут не було, що він був у Німеччині на роботі і дізнався про це, коли повернувся. І почав він тоді викладати мені цілу картину. «Це були такі порядні сусіди, що мій батько впрягався з ними до неводи, яку вони мали, ми помагали одні другим. І для чого це все було, це так не по-християнськи, як так можна було?» То була одна з перших таких реакцій, яку я почув з уст українців, бо зараз все частіше зустрічаються такі згладжування.

 

Чи залишилися ви з мамою на довший час в Томашівцях? Чи попри тодішні настрої можлива була ще в цей час досить спокійна екзистенція?

Професор Ян Махнік:В Томашівцях ми були в певному сенсі в себе – мама товаришувала там з багатьма людьми і була там також вчителькою. Ми поселилися у Копців, досить багатих господарів, які доробилися на регулюванню Дністра. Там я пережив перше зіткнення з Радянським Союзом, бо в Луці, в дворі, ми бачили лише здалека, як ті наїзники на конях крадуть, грабують сіно, а вночі то була якась голота.але в Томашівцях я не побачив Союзу відразу. Я почав ходити до школи. Школа вже функціонувала, одразу, як тільки радянська влада вступила, в ній почали вчити ті ж вчителі, що і раніше. То було велике польське село, тому школа була семикласна, був також мурований костел. Там я побачив щось, що мене вразило – а саме недалеко від Томашівців, на полях між Томашівцями і Негівцями відбулася одна з останніх битв між радянським Союзом і польськими загонами, котрі продиралися на Угорщину. До Карпат було досить недалеко, приблизно 30 км до найближчого перевалу. Радянські війська в порозумінні з військами німецькими мали завдання передусім просуватися вздовж лінії Карпат і відрізати польські загони від можливості покинути країну і утворити армію на чужині. Ясна річ, я не бачив цієї битви, тільки те, що залишилося за кілька днів після неї. Там були офіцерські і солдатські шапки, які місцеві хлопці закладали собі на голови і парадували в них. А для мене військові шапка і мундир були святістю, батько одягав мундир тільки тоді, коли виїжджав на маневри, або ще при певних якихось випадках, а так мундир лежав у шафі, до нього ставилися з повагою. А тут раптом солдатські шапки попихалися на головах хлопців, вже без кокард (у вигляді орла), кокарди були відірвані. Це дуже глибоко мене вразило. Ті хлопці не відчували цього так, як я, тому що, як я вже казав, я був хлопцем з патріотичного середовища і державні символи були для мене дуже важливими.

 

То були польські чи українські хлопці?

Професор Ян Махнік:І польські, і українські. Пізніше я пішов чогось з хлопцями до сусіднього села і там побачив зенітну гармату, чудову польську гармату, вироблену за ліцензією Бофорса, яка крутилася на платформі, і вони гойдалися на її дулі. Це було прикро для мене, та зброя, котрою зараз потурали, бо поки була встановлена радянська влада і все тоді було ще таке вільне, люди брали, що їм вдавалося, десь там в горах, нападали на менші польські загони, які поривалися до Угорщини. Нормальна річ під час війни – українці не були надто приязними до поляків, хоча загалом, старші теж переживали трагедію вступу більшовиків і падіння Польщі. Тішилася точно українська молодь, та патріотична, котра вважала, що Польща вже розпалася і Україна на черзі, цього разу радянська, бо Німеччина вийшла з цього союзу.

 

З часом ситуація трохи стабілізувалася під радянською окупацією. Чи Ваша мама роздумувала над поверненням додому в Луку, чи далі це було неможливим з огляду на напруження на національному фоні?

Професор Ян Махнік:З Луки ми вийшли з ручним вузликом, в літньому вбранні. Мама постійно хотіла лише дістатися до захованої батьком перед виїздом на війну, закопаної в ямі скрині. Але тоді не можна було вільно переміщуватися. Проте мама пішла – а я був тоді з нею – до управління більшовицької міліції – бо вже була більшовицька міліція, її командувачем був якийсь Бурас. До війни Бурас був бандитом і загрозою в цілій околиці, нападав на багатих євреїв, на двори. Це було всім відомо. Радянська влада добре обдумала, що якщо його зроблять керівником міліції, то він візьме до міліції своїх бандитів і спільників. Вони трохи попорядкують, знаючи всі устави, а потім їх буде ліквідовано. І так сталося. За два тижні Бураса і його бандитів вже не було.

 

Їх вбили?

Професор Ян Махнік:Очевидно, вивезли або вбили – я не знаю цього, але в будь-якому випадку вони зникли. І то очевидно – так радянська влада влаштовувала справи. Пан Бурас прийняв нас дуже ввічливо, до війни ми не були предметами його бандитського зацікавлення, він полював на більші речі, аніж працююча сім’я скромних, сільських вчителів. Він вислухав мою маму і дав нам перепустку. Пам’ятаю, як мене вразили ті червоні пояси, вони були по-цивільному, мали червоні пояси, там стояли і стояки з карабінами. Це все стоїть в мене перед очима, навіть обличчя того Бураса, загалом воно було несимпатичне, справляв враження приємного чоловіка, привітався, в будь-якому випадку ми отримали миле і незагрозливе враження від тієї зустрічі. Моя мама боялася їхати до Луки, але наш господар Копець вислав свого сина, старшого від мене на кілька років, ми запрягли коней, бо я дуже любив біля них працювати, і поїхали возом, таким досить містким, щоб забрати, що вдасться, бо втекли ми з дому лише з вузликом. Приїздимо ми до Луки і по дорозі – бо то, власне, треба було виїхати з Томашівців на головну дорогу, що пролягала з Калуша до Рогатина, чи на такий тракт – ще просувалися радянські війська, якісь дальші загони.

 

Яке враження справили на малого хлопця загони ворожої, радянської армії?

Професор Ян Махнік:Я тоді побачив ту нечувану різницю між тим, до чого я звик з дитинства, відколи почав бачити, і тим, що зараз з’явилося на дій дорозі. То було десь під кінець вересня або на початку жовтня – солдати були одягнені строкато – одні в шоломах, інші без них, мали ті шоломи якісь великі, на них були намальовані великі зірки, які були чужими для мене, бо до того я таких не бачив. Карабіни, не знаю, чи на мотузках, але на якихось полотняних жалюгідних ременях, одні в таких чоботах, другі – в інших. На узбіччі стояв броньований автомобіль, який поламався, вони щось біля нього робили, але це виглядало жалюгідно. А потім ми доїхали до Луки. Двері були відкриті, не треба було і шукати за ключем, все з хати забрано, на щастя, висіли образи, кілька некоштовних. Залишилися і ліжка. І це так мене вразило, бо ліжка були розкладні, дерев’яні, гідні, але на них вже не було сінників. Не було також і посуду, хіба що одна-дві каструлі. Ми зняли ті образи (маю їх дотепер), розібрали ліжка і занесли до возу. А потім, а, може, і відразу, пішли ми до того незакінченого приміщення, де в підлозі була закопана вже згадувана скриня з вцілілим добром. І виявилося, що в тім місці вже виднілася незасипана діра. Скрині, звичайно ж, не було. Коли ми приїхати до Томашівців з тим, що ще залишилося в нашому будинку, а в сільському домі все пригодиться, на мене чекала велика прикрість, бо наш господар забив нашу собаку Астру, котру ми взяли з Луки. Він вважав, що не може годувати стількох собак, бо мав і своїх, це було для мене дуже прикро, жив би собі той пес, адже то була хатня собака. Але він мав таке собі правило, що собака має бути на прив’язі, а не щоб її ще й кормити. Але, незважаючи на це, він і його сім’я були дуже приязні, прийняли нас з тим, з чим ми прийшли. Та приязнь була частково пов’язана з вдячністю за поміч, яку їм надали мої батьки раніше, адже батьки їм інколи допомагали, висилаючи гроші на якісь інвестиції. Моя мама казала, що зараз вони так відплачуються. Вони були дуже приязні, вся сім’я була милою, а я гарцював зі сином Копця Казьком і його кузинами. Я захоплювався візництвом, а тут я мав тоді добру нагоду для цього. Я об’їжджав без сідла одного з коней, які були в наших господарів.

 

У 1941 році після захоплення цих територій німцями Ви з мамою виїхали до родини під Кросно. А до того часу Ви перебували в Томашівцях?

Професор Ян Махнік:Ні, потім ми поїхали до Мислова, що під Калушом, де моя мама отримала посаду вчителя. Зрештою Радянський Союз вже в жовтні пропонував їй роботу у селі Домброва (або Діброва) біля Луки, але вона побоялася там перебувати і мала рацію, адже пізніше, ранньою весною 1944 року, в цьому селі вбили поляків. Різдво 1939 року святкували ми ще в Томашівцях, «дуже тонко прядучи» (???). Пам’ятаю ялинку, на якій вже не висіли, як раніше, всякі солодощі, а лише яблука і якісь прикраси з кольорової бібули (промокального тонкого паперу). В магазинах вже не було абсолютно нічого. Зразу після Різдва, можливо, ще в грудні, а, може, в перших числах січня 1941 року ми виїхали до Мислова. Зима тоді була дуже сильна, до 30 градусів морозу, дерева тріскали, лежав товстий шар снігу. Наш господар, пан Копець, запряг сани, вимощені сіном, а ми, закопані в тому сіні, закуталися всякими покривалами, коцами, чим тільки можна було. Були ми в літньому вбранні! Зимовий одяг був схований в тій скрині, а нових речей не можна було купити. Їхали ми біля 20 км. Задерев’яніли від холоду, пам’ятаю, що одного разу я мусив злізти зі санів і бігти, щоби не замерзнути.

 

Чи Ваша, професоре, мама як дружина польського офіцера не мала проблем з боку російської влади?

Професор Ян Махнік:Між іншим, власне з цього приводу мама і не хотіла повертатися до Луки чи займати посаду в сусідній Домброві (або Діброві). Радянська влада дуже швидко дізналася б, що мій батько був офіцером і в якомусь сенсі сприяв польщизні у селі. Заснував Товариство Народної Школи, метою якого було зміцнення польської тотожності серед групи поляків, які жили тоді там.

В переконанні моєї мами, Мислів був на безпечній відстані, біля Івано-Франківська. То було невеличке село. На нас чекала там відділена нам велика кімната з кахельною грубою, але в ній були лише голі стіни з якимись кривавими плямами. Моя мама стверджувала, що тут мали когось убити. Однак щось ми отримали від Копців, дуже допомогли нам і сусіди українці, сім’я паламарів, тобто церковних прислужників. Вони були дуже приємні, прийшли, допомогли, поставили якесь старе ліжко, позичили чи дали трохи посуду. Мама мала якийсь одяг – може, дістала його в Томашівцях. Але я не мав – напевно, не було жодного ровесника, від котрого я міг щось отримати. Сидів я тому цілу зиму, не виходячи з дому, дивлячись у вікно на дітей, що їздили на санях і лижах на малому пагорбі чи схилі, що спускався від школи до потоку.

 

Чи могли Ви тоді ходити до школи? Чи необхідність сидіти вдома не означала перерви в шкільному навчанні?

Професор Ян Махнік:Ми жили в школі, мені треба було лише перейти через коридор, щоб дістатися до класу. Я вчився нормально. Чесно кажучи, не було книжок, не було теж на чім писати і через деякий час з’явилися книжки під розписку з колгоспів, на яких поміж друкованих рядків ми писали хімічним олівцем, бо лише такий і був. Звичайно, вчився я українською, так як і в першому і другому класі в Луці. Але зараз додалася ще російська мова. Моя мама знала її дуже добре – закінчила річний курс в Росії, крім того, всю революцію пережила в тій «великій державі». Пам’ятаю, що мама вчила в двох шкільних будинках, віддалених один від одного десь на 1 км. І так всю зиму пересидів я вдома.

 

Як Ви запам’ятали той час під радянською окупацією? Ви були тоді малим хлопчиком, але певні враження напевне залишилися.

Професор Ян Махнік:Вперше тоді я оглядав російські монети, радянські, з гербом – земною кулею, серпом, молотом і вінками з колосків збіжжя. Спочатку мене це дуже дивувало. Але пізніше я звик до них і тієї нахабної пропаганди, різнобарвних афіш, часто антипольських, що зображали поляків-біженців, яких добивали радянські солдати. Пам’ятаю, як колись хтось прийшов на заняття і розказував про радянський герб – той серп і молот, бо Радянський Союз – то держава селян і працівників, які прагнуть спокою, а повсюди навколо лише імперські, хижі орли або леви з пазурами. Постійно возвеличувалося радянських героїв. Ворошилов був тоді маршалком, зараз же з’явилися його портрети і портрети Сталіна. Ми повинні були їх копіювати. Малювали ми теж радянські танки і вертольоти. Це все – окрім моїх мілітаристичних потягів – було для мене дуже-дуже прикрим. То було пережиття окупації вже свідомого чоловіка.

В магазинах всього бракувало. Тільки весною 1940 року з’явилися перші товари. То були глазуровані пряники, зрештою дуже смачні, до сьогодні їх виробляють в колишній радянській зоні. Була також халва, котру ми пробували вперше. З’явилися папахи, тобто теплі шапки-вушанки, якраз для спекотного літа, яке вже було на підході. То був вже кінець зими, весна, але були вони дуже дешеві і ми купили їх з думкою про наступний рік. Були також і чоботи, черевики, але, на жаль, тільки великих розмірів, для дорослих. Їх купували і для дітей, обвивалося ноги ганчір’ям і виходилося так на холод. Коли вже достатньо потеплішало, вони були непотрібні, всі, звичайно, ходили босоніж.

 

Яке було співвідношення українців і поляків під час першої радянської окупації?

Професор Ян Махнік:Нормальне. Дуже добре, оминаючи ті епізоди з перших днів після вступу радянських військ, коли вибухла ейфорія серед молоді, що нарешті повстане Україна. Зрештою, такими були пропагандистські картинки про єднання українців зі всіх регіонів, про визволення з-під «панської» Польщі. До моєї мами прийшов був хтось з погрозами, що її застрелять. То були ті перші дні. Потім це все осіло, бо виявилося, як насправді виглядає радянська влада – натомість сказали зняти синьо-жовті прапори, а за два тижні тих власне, хто кричав найголосніше, вже не було. Вони виступали як патріоти-українці, а ті тільки чекали на таких українських патріотів. Пізніше народ поводився нормально, можливо, навіть приязніше, ніж до війни. Нам насамперед дуже допоміг паламар, про якого я вже згадував. Кілька років тому я був у Мислові і зустрів там людину, старшу за мене, котра пам’ятала і добре згадувала мою маму як вчительку російської мови. Такі, отже, залишилися спогади. Мама, як я вже розказував, походила зі змішаного села, була дуже примирлива, піклувалася про всіх дітей до війни в Луці, тримала для них в школі запасні чоботи на випадок, коли приходили зранку до школи босі, а верталися додому вже по снігу.

В Мислові мене дуже любили. Місцева молодь, старша від мене, забирала мене зі собою на риболовлю. Ми ходили на ріку Лукву, в котрій було повно риби. Хлопці ловили рибу в сіті і саки, а я їм її наганяв. Я йшов з кийком і виштурхував її, а вона падала до закладених сітей. Потім я сам дістав сак. Ловив в основному в потічку біля школи. Одного разу, після повені, вдалося мені навіть зловити двох здорових щупаків. Тоді між людьми панувала приємна атмосфера, не відчувалося ворожості, поділялася спільна доля. Пам’ятаю Святвечір у паламарів 1940 року. Приготували дванадцять страв з кутею на закінчення, все, що мали, святкування тривало дуже довго. Пам’ятаю також Великдень, дзвін із дзвіниці, биття дерев’яними молотками у встановлений там катафалк, пізніше у Велику Неділю з раннього ранку той незабутній звук дзвонів. Ми стріляли також з великих ключів, заповнених порохом (сіркою, зшкрябаною з головок сірників). Пережили ми це разом з українцями. Пригадую собі, що того паламаря засуджено на рік в’язниці за вирубування ялинки в лісі, за фіктивну крадіжку. Рік в’язниці! Повернувся опухлий, вперше я побачив тоді людину, котра опухла з голоду.

 

В Мислові Ви дочекалися червня 1941 року і нападу Німеччини на Радянський Союз?

Професор Ян Махнік:Так. Уявіть собі, що певного дня ви почули страшні вибухи. То не були артилерійські вибухи, але радше підривання мостів чи якихось складів. І раптом ми, хлопці, дізналися, що в сусідньому селі Боднарові, в трупарні на цвинтарі лежали вбиті солдати. Ми побігли туди з друзями. То був час короткого безвладдя – росіяни втекли, а німці ще не ввійшли. В Боднарові побачили ми в трупарні кілька чи кільканадцять трупів в радянських мундирах. Насправді то були місцеві українці, котрі хотіли дезертирувати або не підпорядковувалися чомусь і їх застрелили. І тоді вперше я побачив те, що пізніше почув в «Катині» – вбиті мали зав’язані ззаду руки і кожен мав ззаду в голові діру від кулі. Я бачив це, бо вони лежали обличчями до землі. То була сенсація, всі приходили туди, щоб побачити, як розправляються більшовики. Пізніше ми дізналися, що так більшовики ліквідували і в’язнів в камерах.

Пане професоре, як жилося під радянською окупацією? Чи в такій малій місцині як Мислів, віддаленої від більших міст, сильно відчувалося радянську владу? Чи одразу був нав’язаний новий, комуністичний устрій? Як Ви запам’ятали той період?

Професор Ян Махнік:Більшовики відразу застосовували свою програму, але в 1939 році цього ще дуже не відчувалося. Все змінилося за рік, коли вони вже стабілізувалися на цих теренах. Спочатку не ліквідовували офіційно поміщиків. В 1939 році ставалося це від часу до часу. Знаю, що нашу пані поміщицю Прекову з двору в Луці захистили селяни. Прийняли її до себе й унеможливили вивезення її на Сибір. А вивезення почалися зимою на початку 1940 року.

Пам’ятаю, як одного разу ми з мамою поїхали з Томашівців до містечка. По дорозі були закладу зважування каустичної солі – Калуш був відомим солянками і продуктами з промислової солі. На будинках були великі, вирізані з бляхи зірки. Точно, як на локомотиві у фільмі «Катинь». Та зірка була нахабною, була всюди, повинна була заглушити все інше. І це теж для мене було прикрим.

Тоді не було впроваджено колгоспів, хоча, звичайно ж, селяни мусили платити данину на устрій держави. Значно гірше було, як знаємо, в другий радянський період (від 1944 року). Подібний фатум приводив поляків і українців до того, що всі були ніби в одній упряжці, на таких самих правах. В містах радянських терор був більш відчутний, але я жив у глухій провінції. Знаю лише, що бракувало товарів. Трохи пізніше з’явилися зошити і книжки, підручники (в історії дуже фальсифіковані), букварі для навчання російської мови. Радянська влада ніколи не жаліла грошей на ті книжки. Вони були охайно оправлені, хоча з дуже поганого паперу.

 

А як щодо практикування релігії? Чи можна було святкувати свята?

Професор Ян Махнік:Радянська влада, звичайно ж, не визнавала свят, але також, принаймні в тих селах, де я був, не закривала святинь. Місцеві селяни ходили до церкви, святкували Святвечір. В школі була вже атеїстична пропаганда, але в селах, особливо віддалених від великих міст, цього ще не відчували.

 

Пане професоре, Ви згадали про вивезення. Чи депортації поляків на Сибір в 1940-1941 роках стосувалися всіх теренів, де Ви жили? Чи Вам і Вашій мамі не загрожувало вивезення вглиб Росії?

Професор Ян Махнік:Депортації засягнули і наші терени. В першому етапі вивезень моя мама була недоторкана – отримала посаду, навчала російської. Але під час другої хвилі депортації, весною 1941 року, мама дізналася, що її прізвище є в міграційному списку. Так це називалося офіційно – не інформувалося про вивезення на далекий Сибір, тільки про звільнення терену проживання. Списки готувалися колективом з трьох осіб, що складався з солтиса і ще якихось двох осіб, насправді колишніх поміщицьких конюхів – сільського пролетаріату. Отримували ліміти до вивезення, тобто мали забезпечити конкретну кількість людей із села. У списках були особи «класово чужі», крім землевласників, передусім сім’ї офіцерів або державних урядовців. Найперше радянська влада вчинила злочин над офіцерами в Катині, про що ми не знали, а потім хотіла розправитися і з їхніми сім’ями. Повинна була якось дійти інформація до Мислова, що мій батько був офіцером запасу.

 

Чи Ви, пане професоре, знали вже тоді, що сталося з Вашим батьком?

Професор Ян Махнік:Ні, ми нічого не знали про батька. Він поїхав на війну, до 6 Полку Канівських Уланів в Івано-Франківську, але ми й гадки не мали, що з ним діялося далі. Про Катинь ми не знали нічого, також не мали жодної інформації від родини біля Кросна, з Генерального Губернаторства. До нас не доходила жодна кореспонденція.

 

Як вдалося уникнути депортації на Сибір?

Професор Ян Махнік:Отож, моя мама про те, що вона записана у списку переселенців, дізналася від знайомого сторожа. Пішла вона до місцевого солтиса і одразу почала говорити до нього зверхньо, бо інколи в такий спосіб можна було вразити ту владу: «Ви мені тут розказуєте, що я – дружина офіцера?» В документах, котрі ми забрали у вересні 1939 року, вона мала старе військове посвідчення батька, з часу, коли він ще був підхорунжим капралом. Коли солтис побачив, що батько був капралом, сказав: «Я також був польським капралом. Вітаю дружину капрала». Сержанти, в тому капралі, були, щоправда,  вже ближчі до офіцерських кадрів, але радянська влада визнавала їх трохи за «пролетаріат» тих кадрів. В Мислові, завдяки, мабуть, також якимсь таємним комплексам того солтиса, почуттю класової солідарності у військовому виданні, можна було чогось досягти. І так ми уникнули вивезення.

 

Прихід німців цілком змінив ситуацію та терені колишньої західної Галіції. Українці знову почали жити надією на отримання власної державності.

Професор Ян Махнік:Так, вибух війни, вигнання радянської влади призвели до певного піднесення в українському суспільстві. Ініціатива надходила здебільшого від української інтелігенції. Розповсюджувалися новини про те, що Степан Бандера організовує український уряд. Ці прагнення, як відомо, були приглушені одразу ж німцями, пізніше Бандера потрапив до Захсенхаузену, але тоді вибухнула ейфорія з приводу приходу німців. Українці ще раніше, після приходу до влади Гітлера, мали еміграцію і свої організації в Мюнхені, звідки і йшли їхні надії. Але чулося велике заворушення. Проте, на наше щастя, район, де було наше село, зайняли угорці як союзники Німеччини. А угорці мали з українцями раніше проблеми, мусили виконувати якісь пацифікації на Закарпатській Русі з приводу сильних націоналістичних підступів. Зрештою Чехословаччина теж мала клопоти з українцями, коли у 30-тих роках на її теренах почало творитися щось на кшталт українського П’ємонту. Після вступу Угорщини ми трохи віджили, бо угорці приймали нас приязно. Говорили до нас: «А, лендель, ленделик». Але за невеликий період часу угорські загони пішли далі, вглиб СРСР, а владу перейняла німецька адміністрація. Вона дала значно більші прерогативи різним українським організаціям, також віддала їм, здається, нижчий щабель місцевої влади. То був якийсь прототип автономії, українці отримали кращі умови життя, спеціальні посвідчення особи і більші продовольчі паї.

 

Чи в той час можна було відчути вже неприязне відношення українців до поляків? Чи наростали між них націоналістичні настрої?

Професор Ян Махнік:Так, націоналізм вибухнув знову, особливо серед української молоді. Досі придавлена, вона тепер маніфестувала свої надії, за що тепер її не арештовували, як за радянських часів. Німці все до певної міри толерували. Українці пізніше пережили велике розчарування, коли Гітлер не погодився на утворення України, тільки приєднав її землі до Генерального Губернаторства як дистрикт Галіція, з Івано-Франківськом і Львовом. Не було впроваджено гривню, залишилися злоті, так звані млинарки, які курсували як основна валюта в цілому Губернаторстві. Це був великий шок для українців – я знав це – але й так тішилися. Деякі німецькі літаки мали на корпусі жовтий колір – тоді казали: «О, то наші літаки». Думали, що німці утворять українську армію. Як відомо, Німеччина утворила легіони «Нахтігаль», «Роланд» і СС «Галичина», але то було трохи пізніше. В цій першій фазі позволили лише, щоб відновилися організації парамілітарні. В нашому селі з’явився театр, представлено заборонену колись поляками драму «Козак». То вже були дуже неприємні справи. В той час ми почувалися непевно, хоча німці це все дуже швидко опанували вже тоді. Однак виявилося, що в рамках тієї української квазі-автономії польські вчителі не могли навчати в українському селі. Навчати вони могли лише в польських місцевостях. Але тоді не було вже формального кордону між західною і східною частиною колишньої Галіції.

 

Чи можна було виїхати до західної частини?

Професор Ян Махнік:Так, до нас доходили вже листи, мама дізналася, що тато живе в Угорщині і що був він там інтернований як офіцер.

 

Що було з Вашим батьком від самого початку війни? Якою була його доля? Чи можете Ви розказати про його інтернування, про перебування в Угорщині?

Професор Ян Махнік:В серпні 1939 року ми повернулися до Луки трохи раніше. Але в повітрі вже відчувалася війна. Я розказував, як колись ми йшли з татом ввечері з Цвітової до Луки через болота попри стави (на тих луках збирала недавно проби для палінологічних досліджень польсько-українська експедиція під моїм керівництвом), чудово світив місяць. Проводжав нас лісник, котрого ми навідували. Він розказував нам тоді свій сон – снився йому чорний хрест і страхітливе заграва на заході. Звичайно, такі сни могли приходити, адже люди багато думали про війну. Коли ми повернулися з канікул, тато знайшов вдома мобілізаційну карту, повістку до 6-го Полку Канівських Уланів в Івано-Франківську. Роль його полку, принаймні кількох загонів, що входили в його склад, полягала в підготуванні нових військ для потреб фронту, котрий мав бути утворений на так званому румунському причілку. Польські загони мали відійти на схід, захищаючись і ти самим сповільнюючи німецький наступ, а в той час мала повстати нова армія в рамках дальшої мобілізації. З тими новими силами планувалося утворити фронт і затримати вже до певної міри виснажені німецькі війська. В той час мала піднятися атака наших західних союзників. Всі чекали осені, надіялися, що будуть болота і німецькі танки загрузнуть на бездоріжжі, а літаки не зможуть злітати з аеродромів. Тоді на румунський причілок через порт у Костанці мала надійти союзна підмога. Ось така була концепція. Загони мого батька не були вислані на війну, тільки приймали і тренували новобранців, утворювали нові бойові загони і чекали утворення фронту. 17 вересня ввійшли радянські війська. Спочатку не було відомо їхніх намірів. Власне, не було вказівок, щоб боротися з ними, хіба у випадку, якщо самі вони почнуть атакувати. Росіяни оголосили, що прийшли як союзники. Аж коли з’явилися літаки і танки, виявилося, що то була агресія. Частина польських загонів захищалася, але деякі піддавалися, не знаючи, що відбувається. Батькова частина, на щастя, не піддалася, а рушила ескадронами на південь, до союзниці-Угорщини. Загони тата рухалися старою легіонерською дорогою, розбиваючи по дорозі схватки з озброєними угрупуваннями, можливо, селянськими, котрі пробували нападати на менші польські військові загони. Все, що я знаю, є з розповідей батька.

І так мій тато опинився в Угорщині. Угорці прийняли поляків приязно, але, звичайно ж, забрали в них зброю і коней. Офіцерам лише залишили особисту зброю, спочатку навіть вогнепальну. Вони були інтерновані. Розмістили їх в різних місцях. Мій тато разом з групою офіцерів, серед яких Стефан Грибовський, пізніше ректор Ягелонського університету, дістався до Залеберу між Балатоном і кордоном з Югославією. Розміщено їх було у якомусь покинутому дворі, але поки до того дійшло, вони перебували ще в інших таборах, постійно надіючись, що прийде такий час, коли вони знову зможуть боротися. Коли надії ці були втрачені, спробували втекти. Спочатку втікали солдати військ навігаційних, бронетанкових і піхоти. Механізм втеч полягав у тому, що їм доставлялися квитки й іменні паспорти, видані консулатом або Посольством Польщі, що далі функціонувало в Будапешті. Ті, хто їх отримав, прямували через Югославію, тоді ще не захоплену, на південь, а потім дальше, на захід. Коли мій тато як кавалерист отримав нарешті паспорт, Югославію було захоплено, закрито кордони, тому втеча була неможливою. Також формально не дозволено було втікати з таборів інтернування, але угорці дивилися крізь пальці на це і в якійсь мірі полегшували втечу.

 

Як Ваш батько, пане професоре, згадував інтернування в Угорщині? Чи був це для нього важкий період?

Професор Ян Махнік:Ні, офіцери не були ув’язненими, отримали перепустки, виходили в організованих групах на спільні прогулянки з одним або кількома угорськими солдатами, котрі для формальності наглядали за ними. Отримували гроші для своїх потреб, мали клуб, власну організацію, командування. Зрештою тато відійшов від певних офіцерських стандартів. Офіцери не займалися фізичними справами. Їх не можна було змушувати до цього, але тато на це не зважав, ходив собі в село і помагав при зборі винограду. Думаю, що це в якийсь спосіб послаблювало його ностальгію, бо він добре ладнав з місцевими. Від сім’ї, котрій він допомагав, отримував на свята діжчину вина, шматок копченого сала. Цим користувалися пізніше всі, але жоден з офіцерів шляхетного походження не хотів бруднитися працею в полі. Про інтернування в Угорщині написав у своїх спогадах Стефан Грибовський. Згадував в них і про мого тата. Батько писав листи до сім’ї, листи зрештою приходили постійно, тільки не доходили до нас, коли ми були на сході, під радянською окупацією. Пізніше Німеччина перейняла контроль в Угорщині і ліквідувала табори інтернованих. Офіцери були вивезені до німецьких таборів. Мій тато потрапив до міжнародного табору, де були ув’язнені канадці, американці, австралійці…

 

Де був розміщений цей табір?

Професор Ян Махнік:У Луккенвальде під Берліном.

 

А коли потрапив в Німеччину? В 1944 році, після вступу Німеччину в Угорщину?

Професор Ян Махнік:Так, коли Німеччина зайняла Угорщину. Тоді також німці ліквідували діячі в Угорщині польські установи – гімназії, бібліотеки й інші інстанції. Грибовський, який як науковець і працівник довоєнної військової розвідки мав там зв’язки, переїхав пізніше до Будапешту і працював у редакції польського журналу. В Угорщині перебували не тільки військові, але й їхні сім’ї і багато цивільних. До них там ставилися дуже добре, що ми й зараз дуже вдячні угорцям. В Кракові, в костелі святого Марка на розі Славківської вулиці, вмонтовано таблицю, що вкарбувала в собі той добрий вчинок угорців щодо поляків.

 

А якими були спогади Вашого батька з німецького табору?

Професор Ян Махнік:Спогади з табору були теж дуже цікавими. Розповім лише кілька. Тато, будучи офіцером в польській армії, спостерігав за існуючими в ній – особливо в таких елітарних одиницях, як кавалерія – класові поділи. Також писав про них у своїх спогадах Стефан Грибовський, зауважуючи: «Зберегли ми дуже добрі відносини з угорцями, кожен у своїй сфері». Польських шляхтичів приймали у дворах місцевої угорської шляхти. Грибовський написав, що лише деякі офіцери бували у корчмах. Небагато нехтувало ті класові поділи. Один з таких, якийсь шляхтич з Поділля, як про це згадує у своїх спогадах Грибовський, не брав собі того до уваги. Як і мій тато, молодший лейтенант Владислав Махнік з 6-го Полку Канівських Уланів, вчитель, котрий допомагав у роботі угорським сім’ям, але він не був зі шляхти, а з кросненських селян. В міжнародному таборі в Луккенвальде побачив зовсім інше відношення американських офіцерів до оточення. Офіцери грали бридж з нижчими від себе за рангом солдатами або навіть з простими солдатами, як рівний з рівним. Адже ж капрал міг бути сином міліонера, а офіцер – тільки рядовим солдатом! На службі, в армії зобов’язувала ієрархія, але поза службою, тим паче в неволі, почувалися рівноправними. А в польській ментальності й надалі існували зразки постфеодалізму. Поділ на інтелігентів і неосвічених людей, що жили з праці рук, зобов’язував навіть в таборах. Це дуже обурювало тата.

 

Чи Ваш батько згадував перебування в таборі як щось дуже пригноблююче?

Професор Ян Махнік:Ні, можливо, тому, що це був вже кінець війни і Німеччина зважала на результати своїх дій. Продовольчі пайки, щоправда, були невеликі, як і по всій Німеччині, але ув’язнені в таборі офіцери отримували пакунки зі Швеції, з Міжнародного Червоного Хреста. Тато присилав навіть нам до Суходолу коло Кросна, де я перебував з мамою до кінця 1941 року. Й уявіть собі, що ті пакунки доходили до останнього дня перебування німців на тих теренах, такий був тоді німецький устрій. Інтерновані офіцери в Луккенвальде бачили ескадри літаків, що летіли зі заходу на Берлін, чули вибухи і надіялися на скору поразку Німеччини.

 

Коли батька звільнили? Чи одразу ж після звільнення він вернувся додому?

Професор Ян Махнік:Батько вийшов з табору після приходу росіян, в травні 1945 року. Вагався тоді, бо, як і багато інших, міг виїхати на Захід. Але він скучав за сім’єю, з котрою не бачився шість років. Знав також, що як вчитель точно знайде роботу – і вирішив повернутися. Подорож з табору тривала багато днів, тато пішки перейшов спалений, знищений Берлін, врешті йому вдалося дістатися до потягу, що їхав до Познані. В нас він з’явився в червні 1945 року.

 

Незабаром після вступу на терени, захоплені раніше Радянським Союзом, німці почали катувати євреїв і закривати їх в гетто. Чи Ви, як молодий юнак, зауважили трагедію єврейського народу на окупованих теренах?

Професор Ян Махнік:Пам’ятаю певний епізод, котрий мене дуже вразив. Одного дня, то було в Томашівцях, куди ми перебралися з Мислова, за якийсь час після входу німців, мій господар запряг коней, взяв віз і вибрався у дорогу. Я заскочив на сидіння і поїхав з ним. Господар тоді будував дім для своєї дочки, котра мала вийти заміж. Ми поїхали на другий кінець села, до покинутого єврейського дому. Німці вже змогли зібрати євреїв у гетто, в Калуші або деінде. Будинок стояв пустий, як і наш у Луці, коли ми повернулися до нього за своїми речами. І в тому єврейському будинку не було вже нічого, залишилася хіба що кахельна кухонна піч. Господар почав її розбирати, бо йому потрібні були чавунні дверцята для паленища і зольника, а також колосник, який був у цій печі. Мені було тоді дуже прикро. Пригадую собі сцену два роки тому у Луці, наш розграбований будинок і я визнав: «Як так можна? Це чуже». Господар думав, що якщо він цього не забере, то і так це все дістанеться німецьким рукам. Пізніше я і сам робив подібне – про що ще розповім – користався з німецького добра. Але в той час це було для мене неприйнятним.

 

 Далі буде..